В. К. Сапіга

Українські народні свята та звичаї

Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.

До змісту книжки

ВЕСНА

Закликання весни

Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни.

У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни-дівчини з вінком квітів на буйних косах, що «десь у садочку шиє сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку:

Ой весна, весна та весняночка,

й де ж твоя донька, та паняночка...

Вона, ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, лізуть на дах домівки — і запрошують, закликають її піснями:

Ой весна, весна та весняночка,

Ой де ж твоя донька, та паняночка...

Принеси нам збіжжя,

Прийди, весно, прийди,

Прийди, прийди, красна,

Принеси нам красок (квітів).

Тут же допитуються й про дари й отримують відповідь:

Ой весна красна, що нам винесла?

Ой винесла тепло і добреє літечко!

Малим дітонькам побіганячко,

Старим бабонькам посіданнячко,

Красним дівонькам на співаннячко,

А господарям на роботячко.

Але й те, що виглядають та закликають весну, що сподіваються від неї дарів, теж не залишаються в боргу перед нею: вони приносять їй жертви-подарунки. «Діти носять у руках зроблену з дерева ластівку, ходять із нею від хати до хати й прославляють наступаючу весну: «На «сорок мучеників» печуть із тіста пташок на честь жайворонків, що тоді вилітають із вирію». «Жінки на цей день закінчивши ткати своє полотно, виходять із шматком його в поле, вклоняються на всі боки і, повернувшись обличчям до схід-сонця, кажуть: «Ось тобі, мати-весна, нова обновка!» Після цього розстеляють кусень полотна, кладуть на нього пиріг і йдуть геть з надією, що льон і коноплі цього літа вродять добре...»

Закликають весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Це не завжди відбувається на «сорок мучеників», — іноді на «Теплого Олекси», іноді на «Явдохи, а то й напередодні Благовіщення. Ймовірно, що час закликання весни залежить від регіону й від кліматичних умов року — ранньої чи пізньої весни.

Закликання весни, символу життя, поєднане із вигнанням зими — смерті. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять «на цей світ», розважаються і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі, птахи — провісники весни, що за уявленнями наших предків її приносили на своїх крилах із вирію — царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею, світом цим і потойбічним. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток... Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.

Вшановуючи кожне божество весняного циклу, наш пращур не обділив увагою й божество зимове. Обряд поховання Зими — Смерті у вигляді «Морени», по-народному «Марини», чи просто «Мари», що морила землю стужею, а людину хворобою й голодом, сповнений глибокого драматичного змісту. Солом'яне опудало Зими клалося в труну, яку із плачем несли до річки, кидали у воду й топили.

Згідно з слов'янським міфом, несли талі води Морену до русла сонячної Ра-річки, туди де земля межувала з небом. Там зустрічала Морена душі померлих, котрі теж перепливали Ра-річку й вертали на небесні луки Сварога, захопивши із собою у вирій грудочку рідної землі. Мовляв, блажен той, хто повен землі своєї, і неможливо його відділити від неї...

Полегшено зітхали люди услід за Мореною, просвітлено дивилися з берега, як на річці «щука хвостом лід розбиває: її б руками піймати, але боронь Боже! Хто піймає, тому вже не рибалити — не піде риба на руку, тікатиме. Знали про це від діда-прадіда, тому не займали щуку, тільки слухали, як розливається вода й зелень «шумить». Розливи води й зелений «шум» — переконлива ознака перемоги тепла.

Розлилися води

На чотири броди,

Гей, дівки, весна красна,

Зілля зелененьке!

Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же «заплітали Шума»:

Ой, нумо, нумо,

в зеленого Шума,

а в нашого Шума —

зеленая шуба.

У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях...

Весняне дійство — хороводи та ігрища при розпаленому багатті — тривало в давніх слов'ян від березня до червня.

Коли ж Україна-Русь прийняла християнство, обряд викликання весни став розпочинатися з Великодня: одна його частина — палення вогню для очищення землі перейшла на «Чистий четвер», а друга — поминання мертвих на могилах — припала на «Проводи».

Тож прийди до нас,

1 Докладніше про це див.: Вовк І. Буде горі красно... / Людина і світ,—1992 —№ 4.—С. 46—50.
Весно, — очисти води правічних річок, оживи заповітні береги Славутича і священної Хортиці, дай животворящої сили усій землі нашій, засяй ясним золотим сонцем у синім небі вільної України1.

Обретіння

9 березня вшановується свято на честь першого (IV ст.) і другого (452 р.) віднайдення (обретіння) голови Івана Предтечі.

Як свідчать церковні джерела, після відсічення голови Івана Хрестителя, тіло було поховано його учнями в самарійському місті Севастії, а голова — таємно — на горі Ємонській. Через багато років при будівництві храму на цій горі й відбулося Перше віднайдення (обретіння) голови Іоанна Предтечі. Щоб не було вчинено наруги вона була знову похована у збудованій церкві. Після запустіння церкви через багато років (у 452 р.) відбулося Друге віднайдення (обретіння) голови Івана Хрестителя. Святиня була перенесена в Едессу, а пізніше в Константинополь.

Свято «обретіння» стало називатися в народі «обертіння». У зв'язку із цим в народі кажуть, що в цей день «чоловік до жінки обертається, і птахи обертаються з вирію». «Обертаються до нас головами, збираються летіти до нас». «На обретіння прилітають із вирію птахи; це святий Іван чудом своєї голови повертає їх назад додому».

Селяни по жайворонках ворожать на врожай: якщо жайворонки летять високо над землею, то це вони «до Бога летять молитися» — буде врожай на збіжжя. Якщо ж вони летять над землею низько, то це вони «загубили ціп по дорозі» — буде неврожай.

Коли діти побачать диких гусей, то підкидають угору солому і гукають: «Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров'ячко!» або «Гуси, гуси, вам на гніздо, ша на на тепло!» Цю солому матері збирають і кладуть на гніздо під квочку — «щоб курчата водились».

Ранньою весною повертається з вирію і чорногуз. В народі вірять, що господарство, в якому є гніздо чорногуза, є щасливим і забезпеченим від пожежі: «Чорногуз хату від лиха береже», — кажуть селяни на Херсонщині. Руйнувати гніздо цього птаха — великий гріх, та й небезпечно, бо «хто зруйнує гніздо боцюна, у того хата згорить» — кажуть на Поділлі.

Колись на Поділлі, як господар побачить вперше весною бусла, то простягає до нього шматок житнього хліба і каже: «Бусел, бусел, на тобі гальвоту, дай мені жита копу». Цим він накликав на своє поле врожай.

Якщо дівчина побачить весною вперше бусла літаючим, то це знак, що вона буде все літо веселитися: якщо побачить, що бусел ходить або стоїть на ногах, то не матиме великого успіху в своєму дівуванні ціле літо. Крик журавля весною — провісник тепла. Великим гріхом вважається — зруйнувати гніздо журавля.

День Євдокії

14 березня — день преподобної мучениці Євдокії, в народі св. Явдохи, яка була страчена за християнську віру близько 160—170 рр.

За існуючими повір'ями, саме цього дня з першою ластівкою з вирію з'являється до нас весна. Побачивши ж діти брали у жменю землі, кидали їм услід і говорили: «На тобі, ластівко, на гніздо!» — це щоб швидше весна приходила. Побачивши вперше цю пташку діти в ластовинні поспішали попрохати: «Ластівко, «Ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» Господині миті брали до рук грудку землі й кидали її на город зі словами: «Кріп сію!» На тому місці, де вона падала, мав зійти кріп.

«Ластівки вилітають — погоду обіцяють!» — каже народне прислів'я. Господарі, що вже думають про посіви ранніх ярових зернових культур, по ластівках угадують народу: «стеляться» ластівки над землею — буде погода, можна вже сіяти овес; «бояться» ластівки землі — ще буде негода. При цьому має значення й кількість ластівок, бо ж, як відомо, «одна ластівка ще весни (погоди) не робить».

Любов і шана нашого народу до ластівки виявляється у приповідках та прислів'ях. «Як ластівка з ластовенятами»— кажуть про матір, що любить і шанує своїх дітей. «Щебече, як ластівка», — говорять про лагідну і приємну мову дівчини або молодиці. «Горобець — молодець, а ластівка краща!»

Руйнувати гніздо ластівки вважається великим гріхом. «Хто в руки ластівку або її яйце візьме, у того обличчя вкриється ластовинням» — так матері лякають своїх дітей, щоб вони не турбували ластівок у їх гніздах.

Городники «під Явдоху» сіють розсаду капусти, вірячи, що вона вже не буде боятися морозів. Якщо розтає сніг і на вулицях стоять калюжі, то пасічники вірять, що вони матимуть так багато меду, як води. На Явдохи не пряли, не ткали. Цей день вважався добрим для плетіння ятерів, неводів — риба в такі снасті мала ловитися краще.

Господарі вгадують у цей день майбутній урожай: якщо вітер у цей день віє із заходу або з півдня — буде врожай на збіжжя; якщо ж зі сходу або півночі, то буде посуха, а тому і неврожай на зернові культури. Якщо день сонячний — уродить пшениця, якщо ж день похмурий і небо захмарене — буде врожай на просо і гречку. Теплий сонячний день віщує врожай льону й коноплі. Якщо зранку сонячно, то врожайними будуть ранні посіви; сонце в обід — можна надіятися на середні посіви, а якщо цілий день небо захмарене і сонце визиратиме тільки під вечір — пізні посіви будуть урожайними.

Якщо в цей день хуртовина, то селяни кажуть: «Явдоха хвостом крутить — буде пізня весна!»

День 40-ка мучеників

22 березня — день пам'яті 40 мучеників Севастійських — ревнителів християнства, які прийняли мученицьку смерть біля озера Севан. «На сорок святих» (або ще «на сороки»), за звичаєм, пекли 40 пампушок або пирогів із пісною начинкою: капустою, квасолею, сушеней та ін. До цього дня готували й спеціальне обрядове печиво у вигляді птахів, так званих «жайворонків» або «сорок». «Жайворонки, прилетіте, весну-красну принесіте!» — вигукували діти, підкидаючи вгору спечених мамами пташечок,— за повір'ям, ці тістяні жайворонки мали прикликати з вирію своїх пернатих родичів разом із весняним теплом. Інколи в «жайворонку» запікали монетку, і тоді той із родини, кому вона дісталась, вважався щасливим. Монетку зашивали йому в сорочку й відтепер доручали відповідальну роботу: засівати ниву, засаджувати город, щоб добрий був урожай.

«На сорок святих» сорока приносить 40 паличок для гнізда», «На сороки— сорока іменинниця,» — казали в народі.

На Переяславщині в цей день дівчата варили 40 вареників І частували хлопців — «щоб мороз любисток не побив».

Ще має бути заметено 40 закутків, і сорока морозів можна сподіватися.

Якщо весна рання, то селяни починають сіяти горох. В народі відносно цього існують суперечливі думки: одні кажуть, що хто сіє горох на Сорок Святих, тому вродить по 40 стручків на стеблині та по 40 зернин у стручку. Другі твердять, що, навпаки, гріх сіяти в цей день, бо свято.

Хрестя

На Хрестя або на Хрестопоклінному тижні, в середу — «середопістя»1

1 Третій тиждень Великого посту називався Хрестопоклінним, середа нього тижня — середопістя, неділя — Хрестопоклінною.
чи ще інакше — «поклони» на Київщині та Лівобережжі в дожовтневий період пекли хлібини у вигляді хреста — «хрестопоклінний хліб». Одну частину тих хлібин споживали, а другу — зберігали в коморі, зариваючи в зерно — насіння аж до часу посіву. Ідучи в поле сіяти ячмінь, овес чи ярову пшеницю, господар брав із собою хрестопоклінний хліб. Одні селяни, поклавши на землю хліб, помолившись їли його примовляючи: «Дай Боже, і на той рік їсти свій хліб». Інші брали пару таких хлібин: одну їли, а другу закопували на ниві в землю, щоб краще та земля хліб родила.

«Якщо в цей день у полі над сівачем заспіває жайворонок, буде добрий урожай на збіжжя. А як жайворонки літають низько над землею і не співають, — жди посухи». «Щоб нива не заростала бур'яном, треба ідучи на сівбу, одягнути ту сорочку, в якій ішов до сповіді та причастя».

У деяких селах Лівобережжя закопували в землю череп'яний посуд із свяченою водою — «щоб посухи не було». У селах Чернігівщини закопували шматки полотна, яке лежало в церкві на плащаниці — «щоб був добрий урожай на збіжжя».

День Олексія

ЗО березня — день святого Олексія, чоловіка Божого. Залишивши замолоду батьківський дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак, на паперті. В народі це свято називають «теплого Олекси» й пов'язані з ним повір'я і прикмети, в яких відбився народний досвід спостереження природи.

1 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. І.—С. 249.
«На Олекси щука розбиває хвостом кригу», — цей тріск можна почути, прийшовши вранці на берег річки. Може, тому святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову1.

Цього дня «ворон дітей купає й випускає на самостійне життя», «крук благословляє дітей — щоб чесно жили»... А як уже дітей купають, отже, тепло весняне встановилось і тому навіть таку ніжну істоту, як бджола, можна на світ Божий випускати. І виносили пасічники із зимівників вулики, хоч ненадовго (як день не дуже сонячний), а при сонці — то на цілий день,

2 Там же.
і замовляли бджіл на цілий рік: «щоб здорові були, і роїлись, і меди носили, і з пасіки не втікали»2.

За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси». Цього дня ворожать; тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила ярова пшениця потрібно на Явдохи Сорок Святих і «теплого Олекси», вийшовши із церкви йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву: «вродить добре і буде чисте, як золото».

Мисливці вважають, що в день «теплого Олекси» ведмеді покидають своє лігво й ідуть шукати поживи. На Чернігівщині, наприклад, серед мисливців побутувала думка, що в цей день переселяються лисиці із старих нір у нові.

Благовіщення

7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвятої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість (добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбутньому народить Сина Божого — Ісуса Христа.

Благовіщення вважається одним із двунадесятих свят, але не оргіястичного, а, навпаки, суворого, аскетичного характеру. В це свято не можна працювати. В народі із цього приводу кажуть, що «в цей день навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись робила кубло в день Благовіщення». «Все, що народиться в цей день — погано ростиме, бо від благовісного теляти добра не ждати». «Благовісне яйце під квочку не кладуть».

Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава...

Хто знайде в цей день ряст, то повинен його зірвати, кинути під ноги й промовляти: «Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік топтати!» Звідси й вислови: «Топтати ряст» — значить жити, «не топтати» — значить померти. «Мабуть, йому вже рясту не топтати», — кажуть про кволого, хворого чоловіка, що має скоро померти.

Те ж саме кажуть і про сон-траву. «Дай, Боже, діждати, сон-траву топтати!»

Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знайде квітку первоцвіту, то це знак, що цього літа вона вийде заміж. «Первоцвіт — вісник дівочого весілля».

На Поділлі вважають, що пролісок — символ надії, Щастя, молодої краси. Хто знайде пролісок на Благовіщення й зірве його, повинен покласти за пазуху. На Великдень, як заспівають «Христос Воскрес!» потрібно вийняти із пазухи й покласти під іконами на щастя.

На Харківщині вважали, що хто хоче бути красивим, повинен на Благовіщення рано-вранці налити в миску холодної води, покласти пролісок і вмитися.

У цей день дівчата виводили після обіду біля церкви перший весняний хоровід — «кривий танець».

Благовісник

Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня вшановується свято Собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл — володар блискавки. «Ілля — володар грому, а Гаврило — блискавки. Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів». Святкували Благовісника — «щоб Гаврило хати не спалив», — кажуть у селі Кожухів на Поділлі.

За давнім повір'ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну, а тому «після Благовісника кожен день можна сподіватися грому».

На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота — «щоб спина не боліла».

Господарі в день Благовісника носили в церкву хлібні зерна для посвячення на сівбу. Прийшовши додому, вони змішували зерна із насінням.

Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові — овес, ячмінь та пшеницю.

О. Воропай висловлює припущення, що з приходом християнства архангел Гавриїл замінив язичницького Ярила,

1 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.— С. 288—291.
забави на честь якого, відбуваються на початку весни, перед першими яровими посівами — саме тоді, коли святкується Благовісник1.

Збереглася стародавня легенда, ймовірно, київського походження. В цій легенді говориться, що Великий Грім прокидається весною від довгого сну, сідає верхи на чорні хмари, як на коня і, їдучи над землею, б'є її золотою різкою-блискавицею.

Ярило ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. В правій руці він носить серп, а в лівій — сніп жита, пшениці та всякої пашниці.

Ранньої весни прихід Ярила відзначався хороводами та піснями, а на початку літа, під час заговин у Петрівку, відбувається похорон Ярила — весела забава молодиць, куди дівчат і хлопців не допускають.

Отже, Ярило або Яр-хміль (так він іноді називається в легендах) — це чоловічий образ весни, ніби пара дівчині-весні. Поетична уява наших предків не допускала самотності весною, бо ж у такий веселий час все повинно бути в парі.

Перша борозна й початок сівби.

Польові роботи починаються весняною оранкою й сівбою. Від успіху цих робіт залежить добробут селянина та його родини протягом усього господарського року.

Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оранці та сівбі простежуються під час різдвяно-новорічних свят, зокрема, в день Маланки серед щедрівників із «козою» є й орач, який носить із собою чепіги від плуга. На Новий рік «посівальники» обсипають ікони зерном, примовляючи: «щоб уродило краще, ніж торік»...

Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того, «щоб не було бур'яну на ниві». Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Після цього, взявши із собою хрестопреклонний хліб, зерно, в якому є частина посвяченого в церкві й виїжджали в поле. Під час руху в поле співали жартівливих пісень на зразок:

В понеділок поїхали,

А в вівторок приїхали;

Вранці в середу орали,

В четвер плуга поламали,

В п'ятницю волів погубили,

А в суботу волів знайшли

І додому пішли.

Тут прийшов піп,

1 Воропай О. Звичаї нашого народу,—Т. 1.— С. 342.

Щоб до церкви йти...1

Відбувалася молитва і в полі перед початком сівби чи оранки. Після закінчення роботи причастившись хрестопреклонним хлібом,

2 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.—С. 343—345.
попередньо змочивши його у воді, їхали додому з піснями та із почуттям глибокої пошани до своєї нелегкої праці2.

Засівали першу ниву, як правило, натще, «щоб хліб родив» і з молитвою — «щоб чиста нива була».

Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір'ям, «коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє».

День Руфа

21 квітня — день вшанування пам'яті одного із 70 апостолів, вибраних Ісусом Христом і посланих Ним на проповідь, єпископа із грецького міста Фіви Руфа, який прийняв за це жорстокі страждання й був замучений.

«На Руфа» все із землі рушиться: і трава, і всяка зелень, і все, що посіяно і посаджено в цей день, піде рости вгору. І всяка гадина полізе з землі, а птиця полетить із вирію». Так говорять про святого Руфа на Слобожанщині.

На Херсонщині вірять, що в цей день вилітає з вирію зозуля — «ключниця того раю, де живуть змії і птиці».

Але головною ознакою цього дня, за народним повір'ям, є те, що на Руфа не можна ходити в ліс, бо там повзають гадюки, і вони дуже кусливі в цей день, бо це їхній день».

Вербна неділя

У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав у місто на ослі, то жителі міста, які зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям.

Стародавні євреї щорічно вшановували осіннє свято «кущів-наметів». Це свято займало в побуті віруючих значне місце, продовжувалося воно сім днів й закінчувалося вербним днем. У цей день в синагогу приносили пучки пальмових гілок, і віруючі хльоскали ними по підлозі до тих пір, поки не відпадало все листя. Все це було пережитками ще більш давніх магічних обрядів, котрі повинні були забезпечити передачу землі сили, якою були наділені рослинні духи родючості.

У багатьох народів вважалося також, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою.

Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або у полі, «щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток», а решту несли до хати і ставили на покуті.

Якщо, увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутреню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю —верба б'є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Молоді хлопці та дівчата граючись лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б'ючись примовляли:

Будь великий як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

Посвяченій вербі приписується магічна сила. Як уперше весною виганяють худобу на пасовище, то конче посвяченою лозиною верби — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля посвяченої верби на двір під час граду — «щоб град зупинився».

Верба має велике значення в народній медицині. Відваром посвяченої верби намочують голову при головних болях, Таким же узваром лікуються й від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настояну на її листі, п'ють при шлункових захворюваннях. Верба має неабияке значення і в науковій медицині для лікування ревматичних хвороб суглобів і болях м'язів, гарячкових станів і пропасниці, зв'язаних із підвищеною нервовістю.

Білий тиждень

Останній тиждень Великого посту називається чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються так само суворо, як і на першому тижні.

Селяни вірили, що це найкращий час для сівби ярових зернових культур і гороху — «буде колосисте і без бур'янів».

Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, святлим, великим, страсним або живним.

Чистий четвер — день весняного очищення. Ще вдосвіта, до східсонця селяни «чистили» комору, подвір'я, хату — все мало бути по-святковому прибраним. У саду й на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля та сухі тріски й підпалював, — «щоб очистити землю від морозу, зими, смерті й усякої нечисті». При цьому промовлялося заклинання: «Смерте, смерте, іди на ліси, на безвість, на моря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас зі своєї комори.

Смерть із морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала!»

Це робилося навпроти того хатнього кута, в якому покуть. Цей четверговий вогонь мав горіти впродовж цілих свят. Навіть віник, яким у четвер обмітали хату, ставав «чистим». Його ховали на горище, щоб при нагоді обмести капустяну розсаду від гусені.

Вважалося, що з цього часу й до кінця Великодня велику очисну силу має вода.

В Україні побутує повір'я, що в «чистий» четвер, до світанку ворон носить із гнізда своїх дітей купатися в річці. Той хто скупається раніше за пташенят ворона, той буде здоровий протягом цілого року. Отож хворі люди ще вдосвіта, щоб устигнути поперед ворона, намагалися купатися, щоб очиститися від хвороби. Викупавшися, хворий набирав ще відро води із свого купелю й ніс ту воду на перехресну дорогу й виливав — «щоб там усе лихо зоставалося». А дехто на Слобожанщині, наприклад, ще й примовляв: «Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров'я в ручки, ніжки і в живіт трішки». Обережні люди вранці цього дня із дому не виходили, а як знаходилися в дорозі, то намагалися обминати перехресні дороги — «щоб хвороба не вчепилася».

В «чистий» четвер стригли дітей — «щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла».

Вночі перед світанком господиня сідала на порозі й виводила із кужеля нитку, сучачи її навпаки: крутила веретеном пальцем від себе. Таку нитку змотували в клубок і зберігали для того, щоб перев'язувати цією ниткою хворе місце при «розтяжінні м'язів на руці чи нозі.

Якщо в цей вечір перуть білизну із попелом, то попіл зберігають, як засіб від лишаїв. Повертаючись додому із церкви, намагалися донести додому «страсну» свічку так, щоб вона не погасла. Для цього виготовляли спеціальні ліхтарі з кольорового паперу чи фарбованого скла.

Полум'ям страсної свічки випалювали або викопчували у хаті на волоці хрест — «щоб лиха нечисть хату минала. Цей хрест залишався на сволоці до «Віддання Великодня» (в середу на шостому тижні після Великодня), але не скрізь. Так, на Харківщині існувало повір'я, що страсний хрест — «захищає від пожежі», а тому його не стирали аж до наступного «чистого» четверга.

Страсна свічка в народному віруванні мала велику магічну силу. Цю свічку запалювали перед іконами, коли мешканців дому охоплював страх. Під час великої грози запалювали свічку, «щоб грім хати не спалив».

Навський Великдень

На Київщині, Поділлі та Лівобережжі «чистий» четвер — «Навський Великдень» (давньоруське навь – покійник). Згідно з давнім народним повір'ям Бог тричі на рік відпускає померлих із «потойбічного світу»: перший раз у «чистий» четвер, другий — коли квітують жита, і третій — на Спаса.

На «Навський Великдень» покійники проводять своє богослужіння й каються в гріхах. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живу людину, то душать до смерті. Для того, щоб покійники не задушили, потрібно обливатися водою: «мерці бояться мокрого». Вірогідно, що «чистий» четвер — не що інше, як відгомін язичницького Навиного дня.

У дохристиянські часи народи Європи вшановували язичницьке свято зимового повороту сонця. В цей день вони приносили в жертву живі істоти, в тому числі і кабана (готи), так як ця тварина була у них присвячена сонцю.

Наші предки запозичили цей звичай, але прийняли його по-своєму. Перш за все — свято сонця вони святкували не взимку, а весною — в день весняного рівнодення, а тому всі звичаї, що стосувалися цього свята, християнство пристосувало до Великодня. Що ж до поросят, то їх пекли, — але не з тіста, як шведи, норвежці та інші, а таки справжніх поросят, а то й підсвинків і ставили на стіл із хріном у зубах.

Страсна п'ятниця

У цей день, як і взагалі, останні три дні страсного тижня, не готували обіду, вдовольняючись хлібом, капустою, огірками. Навіть рибу їсти в цей день не можна. Ні шити, ні прясти в цей день не можна. Вважається великим гріхом рубати дрова або що-небудь тесати сокирою. У давнину в селах у Страсну п'ятницю виконували лише дві роботи: пекли паски та садили розсаду капусти. Як тільки господині посадять паски в піч й загнітять їх свяченою вербою, то зразу ж ідуть на город і садять розсаду — «щоб капуста була здорова, як паска». Паски в печі накриваються хусточками, які потім зберігаються і, при потребі, вживаються на підкурювання від бешихи. Якщо верх паски западе або вона виявиться порожня в середині, то це віщує нещастя — хтось помре в цьому році», вважали на Слобожанщині.

Виготовлення паски особливої форми — зв'язано з вірою в чудодійні властивості обрядової освяченої їжі. В південних країнах свято Паски в часі збігалося з першим збором урожаю зернових. Хліб із муки нового врожаю випікався прісним, його не можна було змішувати із закваскою із старого хліба. Новий хліб їли лише після освячення, й люди вірили, що такий хліб був наділений чудесною силою. Його можна було їсти, не побоюючись злих духів. А щоб не переплутати новий хліб із старим, йому надавали особливої форми. Таким чином, пасхальний хліб був для віруючих хлібом, чистим від злих духів і вміщував у собі «святу силу рослинних духів».

Пасхальному хлібові спершу надавали самої різноманітної форми. Але поступово під впливом культу мертвих йому стали надавати спочатку форму могильного горба, а пізніше вигляд чотирикутного пірамідального надмогильника.

Великодня субота

У Великодню суботу готують крашанки або, як кажуть на Київщині, «галунять яйця», а в Карпатах — «сливчать сливки».

Згідно з народними віруваннями, крашанки потрібно готувати в суботу тому, що яйця, пофарбовані у п'ятницю, швидко псуються, а бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.

Яйце як символ життя і розфарбоване на червоно, жовто — як символ оновленого життя здавна вшановували багато народів (стародавні перси, єгиптяни, греки, римляни тощо).

Яйце в очах стародавніх слов'ян із його властивістю перетворюватися у птаха було наповнене таємничим змістом. Люди бачили в цьому акті підтвердження своєї віри в чарівну здібність живих істот перевтілюватися. Таємничу силу, яка містилася в яйці, стали наділяти здібностями переходити на все, до чого воно торкається.

Общинна святкова трапеза була в той же час частуванням—жертвоприношенням духам, божествам. Споконвіку найбільш улюбленою їжею духів вважалася кров. І для того, щоб зробити яйця найбільш догідливими духам, їх обмащували кров'ю. Пізніше замість крові яйця стали фарбувати червоною фарбою, а ще пізніше — просто фарбувати в який-небудь яскравий колір. Перше фарбоване яйце зберігають і, коли потрібно, підкурюють ним хворого на пропасницю. Зокрема, на Харківщині, намагаються зберегти лушпиння із свячених яєць для підкурювання не лише людей, а й худоби. Згідно з побутуючим там повір'ям, у свяченому яйці є сорок милостинь і в ньому перебуває «Дух святий».

Топтати ногами рештки пофарбованого яйця — вважається великим гріхом. Згідно з повір'ям того, хто буде товкти ногами свячене яйце, Бог, покарає хворобою.

На Лівобережжі й Слобожанщині люди зберігають свячені крашанки з року в рік І, як трапиться пожежа, перекидають через вогонь, вірячи, що вогонь погасне. Вживають свячені яйця і від різних хвороб: кладуть шкаралупу крашанки на вогонь і димом підкурюють хворого на курячу сліпоту. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти зубний біль. Хворі на пропасницю зашивають свячене яйце в хустку й носять при собі доти, доки не пройде хвороба.

Звичай виготовляти писанки виник на території України дуже давно. Глиняні, кам'яні яйця, розписані геометричним і рослинним орнаментом, знайдені археологами в Україні, датуються XI—XII століттями. Порівнявши орнаменти на посуді, що був знайдений при розкопках (Київщина, Полтавщина), із найдавнішими орнаментами писанок вчені довели, що звичай розмальовувати писанки походить із дохристиянських часів. Хвилясті лінії — символ води і кружальця — сонячні знаки, ромби — символи засіяного поля, вмішені на них, уособлювали цілий космос. Розмістивши його на крихкій оболонці яйця, що таїть у собі зародок нового життя, людина прагнула вплинути цією чарівною силою на навколишній світ.

У християнські часи це набуло вже іншого змісту.

Великдень

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня, — настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить — впаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди перестануть співати й вітати одне одного словами «Христос воскрес!»,— впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу». Так визначив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого свята.

Великдень в Україні — це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів — язичництва й християнства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців.

Згідно з давніми повір'ями, злі духи, як мешканці підземного царства, живуть в могильній тиші й дуже бояться крику, шуму, стрільби, брязкоту, дзвону. І коли на Великдень лунали постріли із рушниць, «гармат», брязкотіли всілякі тріскачки, калатала, дзвонили в церковні дзвони, то люди вірили, що все це відганяє злих духів і нечисту силу.

На Лівобережжі вірять, що, коли піти на кладовище й похристосуватися з покійними батьками саме в той час, як у храмі вперше проспівають «Христос воскрес!», то з могил можна почути відповідь: «Воїстину воскрес!»

1 Воропай О. Звичаї нашого народу.— Т. 1.— С. 403. 54
І, може, саме завдяки вірі в силу цих слів після другої світової війни серед українських емігрантів з'явився звичай на вітання священика «Христос воскрес!» відповідати: «Воскресне Україна!»1

Торкаючись пасхального цілування чи христосування, варто зауважити, що цей звичай, з одного боку, пережиток язичницького обряду радісної зустрічі членів общини, коли вони із настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. Із другого боку, цей обряд сягає своїм корінням у ще більш глибоку давнину. Первісні люди вважали, що дихання — це сутність душі. І християни, цілуючи на паску ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарівна сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього Богослужіння й цілування різноманітних священних реліквій.

На Херсонщині побутував цікавий звичай ставити на великодній стіл також тарілку із землею, на якій зеленіли пророслі стебельця вівса, висіяного за два тижні до цього. Між зеленню клали стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Ця символічна «могилка» стояла в хаті до «проводів».

Обряд розговіння в різних регіонах України відбувається неоднаково. Типовою формою цього обряду є те, що господар тричі обходить навколо столу, з мискою, наповненою свяченим. Після цього, ставши обличчям до ікон, розрізує на тарілці декілька свячених яєць і підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному члену родини, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися святого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!»

Такий обряд побутує на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються без спеціального ритуалу. Розговляючись, намагаються щоб жодна крихта свяченого не впала додолу. Їх потім кидають у вогонь, «щоб миші не поїли». Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого перетворюється враз на кажана й буде літати над головою того, хто впустив додолу свячене.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».

На Херсонщині для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, господиня відрізала шматок паски і, загорнувши його в рушник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вернулись, гостинець оддавала жебракам.

На Київщині після розговіння вмиваються, кладучи в миску дві крашанки й мідну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.

Згідно з прикметами і повір'ями, які побутують на Київщині, «коли на Великдень розговієшся й вийдеш із хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей день небо захмарене або йде дощ — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, попаде зразу ж у рай. Дитина, яка народилася в цей день, буде нещаслива.

«Вважається великим гріхом, не вітатися в цей день навіть із ворогом».

На Слобожанщині після обіду йдуть на кладовище христосуватися із покійними й кладуть на могили крашанки.

На Великдень кожен селянин намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з народними віруваннями це приносило щастя й... родила гречка.

Із давніх-давен існує в Україні повір'я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає». На Гуцульщині кожен, побачивши сонце, яке сходить, набожно здіймав головний убір і, повернувшись обличчям на схід, віддавав йому глибокий поклін, хрестився й шептав слова молитви: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава Тобі, просвященне!»

На Волині вважають, що сонце — «цар неба», що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її й на ранок знову з'являється на сході.

На Поділлі гадають, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить. У давнину в Україні дівчата молилися до сонця. Зокрема, на Черкащині «дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, обличчям на схід, і чекали сходу сонця. Як тільки сонце з'являлося, дівчата складали руки, як перед іконою, і молилися. Після молитви, на дереві під яким стояли, робили позначку хрестиком на корі й коли яблуня зацвіте, з її цвіту плели вінок і одягали на голову, а потім той вінок зберігали і ним, чарували на кохання.

Побутував у давнину в Україні звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Поруч із гойдалкою, як правило, і молодь і дорослі грали в крашанки чи писанки. Жінки й дівчата в іграх участі не брали. Найчастіше грали у «навбитки», «котка» та «кидка».

Відомий великодній звичай катання яєць був пов'язаний з вірою стародавніх слов'ян у демонів. Люди вірили, що, катаючи яйця, можна заставити злих духів танцювати, падати, перекидатися, що спричиняло їм жахливі страждання. Якщо ж яйця вдаряти одне об одне, то можна заставити духів битися лобами. У давнину люди вірили, що таким чином можна вести боротьбу із злими духами, досаждати їм.

Як на Благовіщення, так і на Великдень, як випадали теплі та сонячні дні дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Зібравшись на вигоні чи біля церкви, виводили «кривого танця» й «Коструба», який символізує зиму.

Дослідники проводять паралель між нашим Кострубом і старогрецьким Адонісом на честь якого вшановували свято ранньої весни. Жінки, учасниці свята, плакали, співали присвячені йому пісні, били себе в груди; все це відбувалося над лялькою, що зображувала Адоніса під акомпанемент флейти. Через день Адоніс прокидався, оживав і жінки із цього приводу раділи. Отже, святкування складалося із двох головних актів: сумного й веселого.

В образах Адоніса, Аттіса, Осіріса, Томуза — стародавні фінікійці, сірійці, греки, фрігійці, єгиптяни, ассірійці, вавілонці, а в образі Коструба — слов'яни — оплакували смерть природи й раділи із приводу її воскресіння.

У давнину у великодній понеділок селяни ходили один до одного, христосувалися й обмінювалися писанками. Парубки в ніч із неділі на понеділок обходили домівки й зупинившись під вікном хати, й ставши півколом під акомпанемент скрипки співали «волочебні» пісні (аналогічні колядницьким). Подарунки, що їх одержували від господарів домівок, називалися «волочільним». Цього звичаю колись дотримувалися наші предки язичники, але внаслідок тиску з боку християнства, цей звичай занепадав. У XVI ст. у проповідях Івана Вишенського мали місце гострі нападки на цей звичай, як на язичницький. Поступово він перетворився на суто дитячий.

Великоднього понеділка хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки — до бабусь, несучи їм гостинця - пироги та крашанки. Такий самий гостинець («волочільне») їм давали із собою.

Цього дня хлопці-гуцули водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою — на красу й здоров'я, отримуючи за це писанку. Від цього звичаю, відомого й у інших регіонах України, зокрема, на Поділлі, понеділок здобув назву «поливаний».

Про неспроможність викоріняти християнство цього язичницького звичаю наших предків, зв'язаного із весняним очищенням водою свідчить те, що, якщо у XV ст. він заборонявся взагалі, то у XVIII ст. заборонялося обливати водою на Великдень лише тих людей, котрі не були присутні на заутрені.

Третього дня Великодніх Свят селяни збиралися у корчмі на музики — «проводити свята».

Отже, три дні Великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Старші люди шукали в ці дні квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: «Щоб і на той рік діждать рясту топтать».

Великдень закінчувався, але ще стояли на столах паски, крашанки й лунало всюди «Христос воскрес!» Так дозволялося вітати упродовж 40 днів — аж до дня Христового Вознесіння.

Однією із найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана «вулиця» — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом.

«Вулиця», як правило, збиралася в певному, заздалегідь призначеному місці: на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки, чи на леваді, — це залежало від місцевих обставин.

Починалася «вулиця» від Великодня й тривала все літо — аж до дня Семена (14 вересня). До початку польових робіт молодь збиралася щовечора, а коли починалася робота в полі, то тільки в неділю та у святкові дні. Звичайно, «вулиця» проходила весело й жваво: з музикою, танцями, а найбільше було пісень. Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні.

Крім пісень, танців і хороводів під час «вулиці», проводилися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.

«Вулиця» в українському селі — це своєрідна форма традиційної розваги молоді.

1 Докладніше про це див.: Воропай О. Звичаї нашого народу. Т. 1 — С 51—57
Там плекалася пошана до народної пісні, народних традицій; розвивалися кращі товариські відносини і зароджувалося справжнє чисте людське кохання1.

Проводи

Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Хоминим (Фоминим, Томиним) тижнем: починається цей тиждень Хоминою неділею — на честь апостола Хоми (Фоми) — невіруючого, який не повірив, що воскрес Христос до тих пір, поки не побачив і не переконався особисто. Із-за цього існує ще й інша церковна назва цього дня — Антипасха. Називається він ще Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець. На Поділлі й Волині він називається «Гробки», «могилки», на Лівобережжі — «бабський Великдень», на Херсонщині — поминки. По всій Україні поширена церковна назва Проводи. У стародавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. У сиву давнину в наших предків відбувалась урочиста тризна із жертвоприношенням на честь померлих.

Весняні обряди у давнину, очевидно, ще більш багаті й різноманітні змістом, ніж новорічні, збіглися із Великим постом, який знаходився у великім контрасті з весняною «радістю». Внаслідок цього деякі обряди були приурочені церквою до Великоднього тижня.

Згідно з давнім народним повір'ям, покійники радіють, коли їх поминають добрим словом живі родичі та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця відзначалася лише один день — на другу неділю після Пасхи.

Для проводів немає якогось одного, чітко визначеного дня, — цей день кожного року призначав священик. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.

За тиждень до Проводів упорядковують на кладовищах могили, сіють квіти, саджають дерева. Зокрема, на материнських могилах на Херсонщині сіяли чебрець («материнка» або «пахуча материнка») або любисток. Братські могили та ті могили, що вже не мають серед живих своїх опікунів впорядковувала молодь. На козацьку могилу дівчата сплівши покладали вінок.

На Київщині напередодні Проводів люди прибирали У своїх домівках, мили, білили, прали, готувались як до великого свята: пекли книші, виготовляли сир, масло, варили й фарбували яйця.

У призначений для Проводів день увесь народ із хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками йшов на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляли спільну панахиду, молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах обід — тризну.

Поминаючи покійних на могилах Волині із ними христосувалися — котили по землі крашанки й примовляли: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й соли з'їсти!» Після закінчення тризни зверталися знову по померлих: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і раді».

Спільні тризни часто переходили у веселі забави з піснями та хороводами, в яких брала участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, від чого й походить назва цього свята — «бабські проводи».

Красна гірка

5 травня, напередодні Юрієвого дня, відзначалося у давнину свято Красної Гірки, або Красної Лелі, саме тоді, коли, за спостережливим оком старожитніх природолюбів, починав цвісти ясен, а ще такі дерева, в яких цвіт і листя з'являються водночас. Щодо Красних Гір, то в Україні ще й досі зберігаються старі урочища, здебільшого високі горби з такою назвою, яку отримали від «красної» весни, від «красних», тобто красивих горбів, узгір'їв, які першими вкриваються травою під променями яскравого весняного сонця. На цих гірках, власне, й відзначалось свято: грали в народні ігри, співали пісень, танцювали, водили хороводи.

Існувало повір'я, що на Красній Горі ховаються духи чоловічої статі: упирі, перелесники, характерники, відьмаки, на противагу горі Лисій, де у трав'янистому схові вільно велося відьмам, чарівницям, мавкам та русалкам. Духи грілися біля вічних вогнів «красних» дерев і справляли шабаші на Радуницю — Проводницю, Красну Гірку та Навин день. Перун часто у дерева, зокрема дуби, пускав вогняні стріли — блискавки. Про таке дерево казали: «красне» або «Перунове». Його вважали священним, міченим рукою бога і боялися: «Огонь святий мститься, як Його не шануєш», «З вогнем не жартуй», «Біда, а гріх гасити» (це коли щось загориться від блискавки), «На вогонь гріх плювати, гріх і лаяти, проклинати, бо буде біда!»

До «Перунового дерева» приходили всім родом зі старійшинами на чолі співати хвалу Богові першого весняного грому, воєводі війська небесного. Тут юнаки показували силу, а звідти їх проводжав Перун до січі кривавої. Ось чому Красні Гори рясно вкриті горбками ратних могил.

У цей день по всій Україні проводилися різноманітні ігри: «горюдуба», або «горю-горю-пень», «Леля», «мости» та інші.

Рахманський Великдень

На двадцять п'ятий день після Великодня припадає свято — Рахманський великдень (Переполовення, Права середа).

На Полтавщині, як їдять на Великдень крашанки, то лушпиння із них збирають і несуть до річки та кидають на воду, щоб вона понесла його десь далеко за моря до рахманів; припливе воно, як там вважають, до них на десяту п'ятницю, тоді й буде Рахманський великдень.

Шкаралупи із крашанок, кинуті на Великдень у річку, гадають на Київщині, допливають до якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами: вони не знають, коли має бути Великдень і чекають крашанок із України.

Найдавніша літературна згадка про «рахманів» або «брахманів»

1 Воропай О. Звичаї нашого народу.— Т.2.— С. 50.
зустрічається у літописі Нестора, але й він посилається на Георга Амартолу1.

У зв'язку із цим дослідник О. Воропай робить висновок, «що Рахманський великдень — це якийсь залишок стародавніх, ще дохристиянських звичаїв». Можливо у майбутньому і буде знайдено зв'язок між переселеннями, індоарійських племен за далекі моря, які стали називатися брахманами, і забули, а точніше, не знають нічого про Великдень і тими залишками стародавніх, ще дохристиянських звичаїв (кидання шкаралупи крашанок у воду), які збереглися в Україні.

На Херсонщині існує повір'я, що в ніч на Рахманський великдень покійники сходяться до церкви на всенощну; співають, моляться, а потім розговляються тими Дарами, що були принесені їм у день Проводів, а тому тут цей день називається Навським Великоднем.

При водосвятті в цей день обливають один одного водою. Якщо в цей день облити водою відьму, гадали у давнину на Поділлі, то вона не зможе затримувати дощів і літо буде врожайним.

В цей день гріх працювати.

День Юрія

6 травня відзначається свято, встановлене на честь святого великомученика і побідоносця Юрія (Георгія), який прийняв мученицьку смерть за християнську віру в 303 році.

Юрій вважається покровителем хліборобства й скотарства тому і свято у нашого хліборобського населення завжди було у великій пошані. Ім'я святого лицаря Юрія зустрічається у багатьох українських піснях, переказах та легендах.

Згідно з стародавнім народним віруванням, у цей день «весна сходить на землю»: з'являються перші сходи ярових, оживають озимі посіви, зеленіють гаї й сади. Роса в цей день має цілющу властивість.

У давнину люди вранці цього дня, ще до схід сонця, збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вмивалися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню птицю, — «щоб плодилися». Та найголовніша подія, яка в цей день відбувалася — це вигін худоби на Юр'єву росу, і ця подія пов'язувалася із цілим рядом магічних актів, які здійснювалися для того, щоб «очистити свійських тварин від усього злого і примусити те зло увійти в якийсь сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на пасовищі.

У день св. Юрія відбувались у давнину обходи полів: ішли зібравшись усією громадою в поле, «на хліба» і там відправляли спільні молитви за врожай.

На Черкащині дівчата, сплівши вінки із зеленого жита, освячували їх у церкві. А коли йшли хресним ходом у поле, то клали вінки на хоругви.

Згідно з повір'ям, це впливало на урожай. А щоб голова не боліла, дівчата клали такі вінки собі на голову.

На Поділлі, йдучи в поле, кожний селянин брав із собою крашанку й калач. Протягом цілого дня люди прямо на полях пили і їли, а дехто й качався на посівах, щоб жито родило... Після закінчення трапези закопували у землю «свячене», що залишилось від Великодня: крашанку чи тільки лушпиння з неї, шматок паски, кісточок зі свяченого поросяти.

На Херсонщині вірили, що діти покачавшись по озимих посівах — «на всі чотири сторони» не будуть боятися ніякої хвороби, будуть дужими й здоровими і, крім цього, буде врожай на жито.

Згідно з народним повір'ям, у день св. Юрія звірята сходяться докупи й розмовляють між собою. «Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них», «не годиться в цей день відбирати у звіра те, що він схопив, бо то йому св. Юрій призначив». «Вовк — Юркова собака». Отже, св. Юрій є, крім усього, ще й покровитель звірів.

Згідно з народними прикметами, в день св. Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля.

В народі кажуть, що «як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий рік і для людей і для худоби», «як хто вперше, почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме їх цілий рік».

Дівчата займаються гаданням. Почувши зозулю, дівчина запитує: «Зозуленько, зозуленько, чи довго я буду в батька?» Якщо зозуля більше не куватиме, а здійметься й полетить, то це знак, що дівчина цього року заміж піде. Якщо ж почне кувати, то скільки разів «прокукує», стільки й років має чекати дівчина свого весілля.

Якщо при першому громі підперти спиною дерево, стіну, ворота тощо, то не буде боліти спина. Дівчата, почувши перший грім, бігли до річки, вмивалися й витиралися чим-небудь червоним, щоб бути красивими й багатими. Крім цього, дівчата намагаються впіймати перше гусеня й труть ним легенько обличчя, вірячи, що зникнуть веснянки.

День Миколи

22 травня відзначається свято на честь перенесення мощей Святителя і Чудотворця Миколи із Лікії до італійського міста Бар.

Колись у цей день господарі виводили коней у поле на першу пашу і з цієї нагоди на майдані, в центрі села, священики служили молебні та кропили коней свяченою водою. В полі вершники їздили верхи — «щоб нечиста сила коней не мучила».

Із цим звичаєм — уперше виводити коней на пашу - існує декілька народних приказок:

«Прийшов Миколай — коней випасай»;

«Юрій з теплом, а Микола з кормом»;

«Святий Юрій пасе корів, а Микола коней».

Із цього дня в Україні починали стригти овець і сіяти гречку, а звідси й приказка: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки!»

На Київщині та на Поділлі існував у давнину звичай: у день «весняного» Миколи робити заздравні обіди, які називалися нікольщиною, а звідси й приказка: «Понаставляли тих мисок, як на нікольщині!»

День Симона Зілота

23 травня вшановується свято встановлене на честь апостола Симона Зілота (одного із дванадцяти), який прийняв мученицьку смерть (розп'ятий на хресті).

У цей день ходять по лісах, збираючи лікарські рослини. В народі гадають, що Зілот дає цілющу траву, і що він порядкує рослинами.

В селі Келеберда Золтоноського повіту Полтавської області збирачі лікарських рослин (старі жінки й молодиці, які розуміються в них), йдучи збирати його, одягались в чисту білизну і до схід-сонця направлялися до бору. Вони вважали, що зібране зілля одягненою людиною, «не буде помагати од всякої хвороби», тому рвали їх зовсім голими, при цьому, тихенько приспівуючи, щоб не почули пастухи:

Святий Авраам на це зілля орав,

А Бог садив, а Спас родив,

Мати Божа поливала

І на поміч це зілля давала.

Якщо жінка була хвора, то примовляла:

«...І хрещеній, народженій, рабі Божій це зілля на поміч».

На Черкащині колись побутував звичай у цей день «купати Симона». Зібравшись вдень у когось, старші жінки й молодиці варили всяке цілюще й пахуче зілля й виливали все це у велику широку діжку. Клали на столі хліб, а на нього — рушник. Все це призначалося для самого «Симона». Вибирали із свого гурту яку-небудь удову й називали її «Симоном». Потім її роздягали, садовили в діжку, наповнену цілющим відваром із зілля й купали. Одна із жінок поливала сидячого «Симона» цим відваром, а решта жінок приспівували. Потім «Симона» витирали рушником, починаючи із рук. Після цього всі присутні учасники цього весняного очисного обряду роздягнувшись купалися в тій же воді по черзі. Після закінчення купелю всі йшли в садок, пили там горілку, настояну на цілющих травах і корінні, й співали пісень, в тому числі, можливо, й давніх обрядових

На шалвію окріп грію,

На тою — не буду.

Розсердила чор'зна кого,

Просити не буду.

Або:

В дзеньдзівері купалася,

В дзеньдзівері зросла,—

Проси Бога ти, Юхиме,

1 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 2.—С. 132

Щоб за тебе пішла1


Вознесіння

На 40-й день після Пасхи відзначається двунадесяте свято Вознесіння Господнє.

Цього дня на Єлеонській горі поблизу Єрусалима Христос на очах у своїх учнів знісся на небо (Лука, 24, 50, 53; Діяння 1, 9—13). В усіх християнських церквах відбувається із цього приводу урочиста служба.

В європейській народній традиції до Вознесіння приурочували обряди, пов'язані з охороною посівів (англійці, німці, болгари), свійських тварин (італійці, чехи). В Україні на Вознесіння (Вознесення, Вшестя, Знесення, Піднесення) також виконувались певні дії землеробсько-магічного спрямування. На ровенському й волинському Поліссі цього дня належало «заполювати льон» — щоб добре ріс, «підносився» вгору. В окремих Районах Чернігівщини та Сумщини під Вшестя пекли (іноді просто на вулиці) такі собі млинці «христові онучки» (від слова «онуча»), з якими ходили в поле («щоб Добре росло жито») або на кладовище — поминати померлих. Все це мало допомагати хлібові підніматись угору (слідом за Христом), вселяло надію на вознесіння на небо душ предків.

Трійця

На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, — весь християнський світ відзначає Трійцю (П'ятидесятницю) — одне з провідних свят церковного календаря.

У християнстві свято П'ятидесятниці сформувалось у IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П'ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1—4).

Святкування Трійці у європейських народів ввібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Їх відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди приймали відповідні ухвали.

Але в процесі розвитку християнства й занепаду язичницької обрядовості, пов'язаної з традиційними формами господарювання, ці протиріччя згладились.

В одних випадках залишилася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обидві традиції поєднувались, утворивши новий пласт обрядовості (слов'янські народи).

Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя) — Духів день, другий — власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи) прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату — над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На подвір'ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), любистком, на вікнах ставили букети з чебрику, волошок, м'яти. Зелені святки — свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов'янина — язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров'я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів'ялим за ніч, — всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.

Троїцьке зілля не викидали, а сушили й у відварах із нього мили волосся, — щоб не боліла голова, парили хворі ноги, клали під голову покійникові — «щоб йому і на тім світі пахло». Суха лепеха, покладена в сторону (місце зберігання жита), мала відганяти мишей, а в гнізді квочки — допомагати виводитись курчатам. Особливо цінували зілля, свячене у церкві.

Першого дня Трійці в Україні подекуди (Ровенщина, Волинь)

1 Детальніше про це див.: Скуратівський В. Т. Покуть.— К-, 1992.-С. 157-162.
й нині справляють найбільш архаїчний за походженням обряд водіння Куста1. Молоду дівчину вбирають у зелень, прикрашають стрічками і з піснями водять селом, отримуючи гостинці від господарів осель. У центральних районах України обряд мав іншу назву — «водити тополю». Водячи «тополю», дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля,

Стій, тополенько, не розвивайся,

Буйному вітрові не піддавайся...

На Чернігівщині клечальної неділі на сільському майдані встановлювали віху — високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. На Київщині вкопували височеньке, прикрашене квітами і стрічками дерево — явір. Біля них гуляла, співала, танцювала молодь. Очевидно, що віха і «явір» — втілення світового дерева, аналога відомого всім європейським народам «майського дерева».

Із зеленими святками в українців (так само і в болгарів, поляків, чехів) пов'язано багато повір'їв про русалок.

Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним, Русальницею) по землі ходять русалки. Колишні духи вологи й рослин із прийняттям християнства перетворилися на «погань богомерзку».

Згідно з народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Русалки на віки відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані із прозорого кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

Із дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, вони інколи розважаються: розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Інколи русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух... Солом'яний дух!» Від клечальної неділі починаючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж луна розходиться. Часом русалки розпалюють вогні, що горять над могилами, в дібровах і лісах. Ось деякі із пісень русалчиного репертуару:

Ой, біжить, біжить мила дівчина,

А за нею да русалочка,

Ти послухай мене, красна панночко,

Загадаю тобі три загадочки...

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його нібито русалки брали собі на сорочки. А на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку прямо в діжку, бо буде багато русалок.

В русалчин тиждень (тиждень після Трійці), у четвер, не можна працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не нашкодили домашній худобі, птиці й усьому господарству. Цей день називається — Русалчин Великдень. Вранці, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле на хліба й беруть із собою хліб із житнього борошна, спеціально для цього спечений. Міситься цей хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на декілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин, любисток або ще й додатково часник, і там у лісі кидають сплетені вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Починаючи із четверга Русалчиного тижня, дівчата не ходять по одинці в поле й не купаються, — «щоб русалки не залоскотали».

Вони носять при собі полин і любисток — бо все це відлякувало русалок. Якщо доводиться заходити у воду, то спершу треба накидати полину, любистку і тільки тоді можна заходити у воду.

Напередодні Трійці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зустріти русалки й запитати: «Полин чи петрушка»? Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це: «Сама ти згинь!» — і відпустить, а як скаже дівчина: «петрушка», то русалка: «Ти ж моя душка!»,— і залоскоче дівчину до смерті.

Зеленого тижня не можна вибілювати полотно: пустунки—русалки могли залишити на ньому незмивні сліди.

По закінченні тижня після Трійці русалок урочисто виряджали із села. «Ідіте, русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіте», — співали дівчата на Чернігівщині, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці), за межі села.

В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки, стає русалкою. Духову суботу вважали днем поминання потопельників і малих нехрещених дітей, яких церква забороняла поминати в інші поминальні дні. Майже по всій Україні неодмінно відвідували кладовище в понеділок Трійці — розигри. Свіжі могили прикрашали клечанням. На Ровенщині й Волині на кладовище ходили в четвер, на «навську трійцю». Цей день ще називали «сухим четвергом»: заборонялося працювати в полі, треба було пересушувати одяг.

Культ предків тією чи іншою мірою представлений у троїцьких обрядах усіх європейців. Кожне народне свято, як правило, охоплює всі сторони господарської діяльності людини, її особистого життя. Троїцькі обряди мали додавати здоров'я людині й родючості полю, вберегти дім від зла. Не залишились поза увагою і свійські тварини. На Волині громадські пастухи на Трійцю прикрашали корів вінками (щоб добре доїлись), за що отримували гостинця від господарів худобини (до речі, така ж традиція існувала в Голландії). В інших регіонах України господиня на Трійцю неодмінно виносила пастухові гостинця. У греків Трійця була виключно поминальним днем — із приготуванням колива, панахидами в церкві.

1 Бондаренко Г. Б. Гілки зелені в храмах ваших // Людина і світ.— 1991— № 5,—С. 32—34. (Незрозуміло, до якого тексту книжки відноситься ця примітка. Друкарська помилка)

До змісту книжки
Додому

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET